Хірам Абіф – Майстер-будівельник Храму Соломона

На перехресті історії, міфу та священного передання стоїть загадкова постать Хірама Абіфа — майстра-будівельника, чиє ім’я пройшло крізь тисячоліття і набуло містичного значення, що виходить далеко за межі біблійних згадок. Для мільйонів масонів по всьому світу Хірам Абіфф (західний варіант його імені) є центральною фігурою їхньої символічної системи — втіленням найвищої майстерності, вірності принципам і мучеництва за ідеали. Втрата знань і сакральних таємниць будівельного мистецтва, символізована його трагічною смертю в масонській легенді, стала метафорою вічних пошуків людством втраченого знання та прагнення до духовної досконалості.

Але ким був Хірам Абіф насправді? Що ми можемо дізнатися про нього з історичних і релігійних джерел, що передували масонській традиції? Як сприймався цей майстер в юдаїзмі — традиції, що дала світові початкове уявлення про нього? Ці питання запрошують нас у дивовижну подорож крізь давні тексти, мідрашистські передання та кабалістичні тлумачення, які разом формують багатовимірний портрет людини, що стояла біля витоків одного з найвеличніших архітектурних і духовних проектів людства — Храму Соломона.

На відміну від масонської традиції, де Хірам перетворився на напівміфічного героя з детально розробленою біографією та драматичною долею, юдейська література представляє нам більш стриманий, але не менш глибокий образ. Занурюючись у ці джерела, ми відкриваємо не лише історичний контекст епохи Соломона, але й торкаємося складної символічної системи, в якій металургія стає метафорою духовної трансформації, а архітектурні елементи — втіленням космічних принципів.

Хірам Абіф є фігурою, згаданою в священних текстах юдаїзму у зв’язку з будівництвом Першого храму в Єрусалимі. У Танаху він згадується в Першій книзі Царів (מְלָכִים א ז) і Другій книзі Хронік (דִּבְרֵי הַיָּמִים ב ב), де описується як син вдови з коліна Нафталі (або Дана, згідно з другим джерелом) і батька-тирянина, запрошеного царем Соломоном для роботи над металевими елементами Храму.

Текстуальний аналіз біблійних джерел виявляє цікаву двоїстість у його походженні: мати з північних ізраїльських колін, що межували з Фінікією, і батько-фінікієць з Тиру. Коліно Нафталі розташовувалося в північно-західній частині Ханаану, тоді як коліно Дана, спочатку розташоване на півдні, пізніше мігрувало на північ до міста Лаїс (перейменованого на Дан), також недалеко від Тиру. Ця географія пояснює можливість змішаного шлюбу, оскільки обидва регіони знаходилися поблизу фінікійських земель.

Ім’я “Хірам” (חוּרָם) має фінікійське коріння, пов’язане зі значенням “благородний” або “піднесений”, тоді як “Абі” (אָבִי) може тлумачитися як “батько мій” або “майстер” — почесний титул. В юдейській традиції приналежність до народу визначається по материнській лінії, що технічно робило Хірама євреєм, незважаючи на фінікійське походження батька та виховання в Тирі.

У Таргумі Йонатана та Таргумі Онкелоса — давніх арамейських перекладах Танаху — його ім’я іноді транслітерується як “Хурам Абу” (батько/майстер). Ці тексти не додають суттєвих коментарів до образу Хірама, проте сам факт збереження його імені та ролі в цих авторитетних перекладах підкреслює його значущість у біблійній оповіді. Таргуми, будучи не просто перекладами, а й специфічними інтерпретаціями тексту, мали велике значення для розуміння Писання в період після руйнування Другого храму, коли арамейська мова стала більш поширеною серед єврейського населення, ніж давньоєврейська.

Танах характеризує Хірама як людину, обдаровану тріадою видатних якостей: “хохма” (мудрість), “твуна” (розуміння) і “даат” (знання). Ця тріада зазвичай приписується пророкам або мудрецям, що вирізняє Хірама серед звичайних ремісників і наближає його до Бецалеля, творця Скинії, який також був “сповнений духом Б-жим”.

Головними творіннями Хірама були стовпи Яхін (יָכִין, “Він утвердить”) і Боаз (בֹּעַז, “У ньому сила”), що стояли при вході до Храму. Ці бронзові колони, заввишки приблизно 8,2 метра з капітелями у формі лілій, мали не лише архітектурне, але й символічне значення. Їхні назви тлумачаться як обіцянки стабільності та сили для царства Давида.

Іншим монументальним твором Хірама було “лите море” (יָם מוּצָק) — величезний бронзовий басейн діаметром 4,5 метра, встановлений на дванадцяти бронзових биках і вміщував близько 44 000 літрів води. Ця посудина використовувалася священниками для ритуальних обмивань. Створення такого колосального об’єкта вимагало глибокого знання металургії, доступного в той час переважно фінікійським майстрам.

Хірам також виготовив десять пересувних бронзових підставок (מְכֹנוֹת) з колесами, прикрашених зображеннями левів, биків і херувимів, а також багато дрібніших храмових приладдь — чаш, глеків, лопат. У Другій книзі Хронік його навички розширені: він представлений як універсальний майстер, що працює із золотом, сріблом, бронзою, залізом, каменем, деревом, пурпуром, блакиттю, тонким льоном і багряницею, здатний до різьблення та інших мистецтв.

Історичний контекст епохи Соломона (X ст. до н.е.) характеризується розквітом Фінікії під правлінням царя Хірама I, союзника Соломона. Фінікійці славилися своєю майстерністю в металургії, що підтверджується археологічними знахідками бронзових артефактів у Леванті. Співпраця Соломона з Тиром включала постачання кедра, золота та кваліфікованих ремісників для будівництва Храму.

У Талмуді Хірам Абіф згадується рідко й опосередковано. У трактаті Санхедрін 101б (Вавилонський Талмуд, сторінка 101б, коментар до висловлювання рава Папи) обговорюються чудеса під час будівництва Храму, наприклад, камені, які самі укладалися на місце. У Бава Батра 75а (Вавилонський Талмуд, сторінка 75а, дискусія між равом Йохананом і Реш Лакішем) згадується мудрість, необхідна для священних робіт, що може стосуватися таких майстрів, як Хірам.

Примітно, що в трактаті Шаббат 31а Талмуду містяться міркування про ремесло як особливий дар Всевишнього. Хоча Хірам не згадується тут безпосередньо, ці міркування формують теологічний контекст, у якому його майстерність може розглядатися не просто як результат навчання, а як прояв божественного дару. Талмуд проводить паралелі між актом творіння світу Всевишнім і творчою діяльністю ремісника, що особливо значуще для розуміння ролі такого видатного майстра, як Хірам, у створенні священних об’єктів.

Трактат Йома 38б торкається теми наміру (кавани) при створенні храмових предметів — аспект, який міг бути актуальним для Хірама як не повністю єврея за походженням.

Мідраші містять цілу низку цікавих паралелей і непрямих згадок про Хірама, хоча прямих обговорень його особистості відносно небагато. У Мідраш Танхума (Ваігаш, параграф 2, рядки 8-15) йдеться про божественне натхнення ремісників, що працюють над священними проектами. У Шмот Рабба (40:1-3, особливо в коментарі рабина Аківи до 40:2) проводиться аналогія між Бецалелем, творцем Скинії, і майстрами Храму. У Берешит Рабба (92:2, тлумачення до Буття 43:14) порушується тема змішаних шлюбів між ізраїльтянами та іншими народами, що має відношення до походження Хірама.

Мідраш Рабба до Пісні Пісень (Шир ха-Шірім Рабба 1:5, редакція Віленського Гаона), тлумачачи вірш “чорна я, але гарна”, проводить глибоку паралель між зовнішньою простотою та внутрішньою мудрістю. У цьому контексті мудреці обговорюють майстрів, чия непримітна зовнішність приховувала надзвичайний внутрішній дар. Хоча Хірам не названий прямо, його змішане походження (наполовину неєврейське) може співвідноситися з цим принципом: зовні не належачи повністю до ізраїльського народу, він все ж був обраний для роботи над найсвященнішою спорудою. Цей мідраш підкреслює ідею, що справжня цінність людини визначається не її походженням чи зовнішнім виглядом, а її внутрішніми якостями та здібностями.

У Мідраш Мішлей (складений у 11-12 століттях, коментар до Приповістей 24:3-4) міститься важливе міркування про три аспекти будівництва: “Мудрістю будується дім, і розумом утверджується, і знанням кімнати наповнюються всіляким дорогоцінним і приємним майном”. Мудреці співвідносять ці три аспекти — мудрість, розуміння і знання — з трьома якостями, приписуваними Хіраму (хохма, твуна і даат), створюючи тим самим образ ідеального майстра, чия робота стає метафорою духовного будівництва. Ця інтерпретація особливо значуща, оскільки напряму пов’язує технічні навички з духовними вимірами, підкреслюючи, що створення Храму було не просто будівельним проектом, а актом втілення божественної мудрості.

Особливої уваги заслуговують згадки в середньовічному мідрашистському збірнику “Ялкут Шимоні”, конкретно в параграфі 182 на вірші з Першої книги Царів. У цьому тексті мати Хірама, як вдова, порівнюється з іншими значущими біблійними вдовами, наприклад, з матір’ю Самсона (з Книги Суддів). Це порівняння не випадкове: у біблійній оповіді вдови часто представляються як особливі фігури під прямим захистом Всевишнього. Таке порівняння надає походженню Хірама додаткового виміру, натякаючи на його особливу долю і призначення. Подібно до того, як мати Самсона отримала божественне передбачення про свого сина, мати Хірама могла розглядатися як жінка, через яку здійснився божественний задум, хоча такі подробиці не розкриваються в канонічних текстах.

У мідраші “Піркей де-Рабі Еліезер” (глава 33, обговорення родоводів; редакція Гаона з Вільно, видання 1862 року) та в “Мідраш Аггада” (коментар до 3 Цар. 7:13-14, зібраний рабі Менахемом бен Шломо в 13 столітті) припускається, що Хірам був вихований у Тирі після смерті батька, а його мати-вдова могла повернутися до свого народу. У “Мідраш Тадше” (також відомому як “Барайта де-рабі Пінхас бен Яір”, параграф 11), що розглядає символічні числа в Писанні, містяться непрямі посилання на пропорції храмових посудин, створених Хірамом.

У збірнику “Бейт ха-Мідраш” (складеному єврейським ученим Адольфом Єллінеком між 1853 і 1878 роками, том 5, розділ “Малі мідраші про Храм”) збереглися деякі маловідомі легенди про будівництво Соломонового храму. Особливо цікавий фрагмент, де виготовлення храмових предметів описується як магічний процес, при якому метал ставав податливим у руках майстра без застосування звичайного вогню. Ця легенда створює образ Хірама як майстра, що володіє не лише технічними навичками, але й особливим знанням таємних властивостей матерії, що наближає його до образу алхіміка чи мага. Така інтерпретація, хоча й не має прямих паралелей у канонічних текстах, відображає народне прагнення надати додатковий містичний вимір створенню священних об’єктів.

У “Мідраш Шохер Тов” (ранньосередньовічний коментар до Псалмів, також відомий як Мідраш Техілім, видання Соломона Бубера 1891 року, коментар до Псалма 29:3), мудреці обговорюють вірш “Голос Г-сподній над водами” в контексті литого моря, створеного Хірамом. Згідно з цим тлумаченням, мідне море символізувало не лише місце ритуального обмивання священників, але й космічні води, над якими спочатку ширяв дух Б-жий (Бут. 1:2). Таким чином, творіння Хірама тлумачиться як мікрокосм, що відображає макрокосм творіння, а сам майстер — як людина, яка зуміла втілити в матеріальній формі первісні елементи світобудови. Цей мідраш додає глибокий космогонічний підтекст до роботи Хірама, роблячи його не просто ремісником, а майстром, що відтворює основи всесвіту.

Кабалістична традиція пропонує особливо багаті інтерпретації постаті Хірама та його роботи, починаючи з “Сефер Зогар” (розділ Ваігаш 206a-b, написаний рабі Шимоном бар Йохаєм, або приписуваний йому, в 13 столітті) і закінчуючи Луріанською школою (представленою в працях рабі Хаїма Віталя “Ец Хаїм”, шаар 39, і в коментарях рабі Іцхака Лурії “Шаар ха-Пасукім” до Першої книги Царів).

У кабалістичній праці “Маарехет ха-Елохут” (Система Божественності), приписуваній рабі Перецу бен Ісааку ха-Когену (13 століття, розділ про храмове служіння), міститься глибока інтерпретація бронзових елементів Храму, створених Хірамом. Згідно з цим текстом, бронза (нехошет) символізує силу суду (дін), але перетворену і пом’якшену мистецтвом майстра. Хірам, як майстер по бронзі, в цій інтерпретації стає тим, хто здатен трансформувати жорсткі аспекти божественного суду в гармонійні форми, що служать поклонінню. Його мистецтво, таким чином, є не просто технічним, а теургічним – спрямованим на гармонізацію божественних сил. Цей текст, слідуючи кабалістичній традиції, бачить у металургійній роботі символ духовної алхімії – перетворення нижчих аспектів реальності на вищі.

У Зогарі (Ваігаш 206a-b) Храм розглядається як земне відображення небесного палацу (Гейхалот). Тріада якостей Хірама — “хохма, твуна і даат” — відповідає першим трьом із десяти сефірот: Хохма (Мудрість), Біна (Розуміння) і Даат (Знання). Ця інтерпретація детально розвивається також у коментарі “Зогар Хадаш” (розділ Берешит 18c-19a) і в “Тікуней Зогар” (тікун 70, 124a-b), де встановлюється прямий зв’язок між тріадою якостей майстра та божественними атрибутами.

У розділах Зогару “Терума” (154b-155a) і “Пекудей” (221a-221b) присутні детальніші обговорення майстрів Храму в контексті теорії про те, що земний Храм побудований за небесним зразком. Згідно з цією концепцією, всі елементи земного святилища мали точно відповідати їхнім небесним прототипам, а майстри, подібні до Хірама, діяли як провідники цього божественного плану, втілюючи вищу реальність у матеріальному світі. Хоча ім’я Хірама може не згадуватися безпосередньо в цих уривках, його роль як головного майстра по металу робить його ключовою фігурою в цьому процесі матеріалізації божественного задуму.

Стовпи Яхін і Боаз у кабалі асоціюються з сефірот Нецах (Вічність/Перемога) і Год (Слава/Велич). Альтернативна інтерпретація, запропонована Моше Кордоверо в “Пардес Рімонім”, бачить у них відображення милосердя (Хесед) і строгості/справедливості (Гевура), урівноважених через Тіферет (Краса/Гармонія).

Лите море в Зогарі (Терума 148a) символізує Шехіну (божественну присутність) або сефіру Малхут (Царство) — нижчу сефіру, через яку божественне світло входить у світ. У Луріанській кабалі Храм тлумачиться як інструмент тікуну — виправлення світу після “розбиття посудин”. Хірам, як творець ключових елементів, бере участь у цьому процесі, а його змішане походження символізує об’єднання розсіяних іскор святості.

Особливий інтерес становить зв’язок роботи Хірама з раннім кабалістичним текстом “Сефер Єцира” (розділ 1, мішна 1-3; класична редакція, приписувана праотцю Аврааму і записана в період раннього Середньовіччя), який поєднує акт творіння світу з літерами єврейського алфавіту та числами. Також важливі коментарі Саадії Гаона до “Сефер Єцира” (10 століття) і тлумачення рабі Єгуди бен Барзілая (12 століття), які проводять паралелі між космогонічними процесами і земною творчістю.

У кабалістичній праці “Сефер ха-Темуна” (Книга Образу або Книга Фігури, 13-14 століття, приписувана рабі Нехунії бен ха-Кана або його школі) розвивається концепція про те, що літери єврейського алфавіту містять у собі космічні сили і форми. Стосовно Хірама ця ідея тлумачиться таким чином: мистецтво металурга, що надає форму аморфному матеріалу, аналогічне процесу, яким літери Тори структурують реальність. Бронзові фігури биків під литим морем, херувими та інші зображення, створені Хірамом, у цій традиції розглядаються не просто як декоративні елементи, але як матеріальні втілення літер та їхніх комбінацій, що формують таємні імена Б-га. Таким чином, Хірам постає як адепт, здатний перекладати трансцендентну мудрість у фізичну форму, роблячи видимим те, що зазвичай залишається за межами сприйняття.

У творі “Сефер ха-Пеліа” (Книга Чуда, 14-15 століття, авторство точно не встановлено, розділ про будівництво Храму) міститься містична інтерпретація стовпів Яхін і Боаз, яка додає новий вимір до розуміння роботи Хірама. Згідно з цим текстом, два стовпи представляють не лише принципи стабільності й сили, але й двоїстість прямого і зворотного світла в процесі творіння (ор яшар і ор хозер). У цій інтерпретації Хірам стає тим, хто створює фізичний канал для циркуляції божественних енергій між вищими і нижчими світами. Особливо підкреслюється символіка порожнистих стовпів, внутрішня порожнеча яких (халаль) відповідає кабалістичній концепції цимцум — стиснення або самообмеження божественної присутності для створення простору існування світу. Таке тлумачення перетворює ремісника Хірама на теурга, який свідомо встановлює космічні відповідності між матеріальним і духовним рівнями буття.

Коментатори Танаху додають деякі деталі до образу Хірама. Раші в своєму коментарі до 3 Цар. 7:13 пояснює, що батько Хірама помер, залишивши його виховання матері. У коментарі до 2 Хр. 2:13 він зазначає, що “Хірам-Абі” означає “Хірам, мій майстер”, підкреслюючи почесний характер титулу.

Радак у своєму коментарі до того ж уривка припускає, що Хірам керував цілою групою фахівців. Він пояснює різницю у вказівці коліна матері як свідчення її походження з прикордонних територій, де коліна змішувалися.

Коментарі Ібн Езри (12 століття) до 3 Цар. 7:13, хоча й короткі, додають важливий нюанс до розуміння особистості Хірама. Ібн Езра, відомий своїм раціоналістичним підходом до тлумачення Писання, підкреслює професійну майстерність Хірама як тирського ремісника, але не заглиблюється в містичні аспекти, які пізніше були розвинуті в кабалістичній традиції. Це відображає двоїстість у сприйнятті постаті Хірама в єврейській традиції: з одного боку, він розглядається як реальний історичний персонаж — видатний майстер свого часу, з іншого — як символічна фігура, чия робота має глибокий духовний і космічний сенс.

Мальбім (19 століття) тлумачить тріаду “хохма, твуна і даат” як три рівні майстерності: творче бачення, розуміння принципів і практичне застосування. Згідно з цим тлумаченням, Хірам поєднував усі три аспекти — рідкісне поєднання для ремісника.

В єврейському фольклорі, зокрема в збірнику “Маасе Єрушалмі” (середньовічні єрусалимські оповідання, рукописи 14-15 століть, опубліковані Мойсеєм Гастером у 1924 році) і в пізніших хасидських історіях, зібраних у “Шивхей ГаБешт” (складених Довом Бером з Лініца в 1814-1815 роках, глава 47, де згадуються традиції про давніх майстрів), Хірам іноді зображується як майстер, чиї вироби мали надприродну точність, пов’язуючи його з традицією божественного натхнення. У “Сіппурей Маасійот” (казки рабі Нахмана з Брацлава, 1816 рік, історія “Витончений і простак”) простежуються мотиви, які опосередковано можна пов’язати з образом майстра-ремісника, подібного до Хірама.

У масонській традиції він трансформувався в Хірама Абіффа з драматичною легендою про його вбивство, хоча ця інтерпретація не має коренів в юдаїзмі.

Символічно Хірам втілює ідеал співпраці між народами в служінні Всевишньому, відображаючи універсалізм епохи Соломона. Його здатність поєднувати фінікійську технічну майстерність із розумінням потреб ізраїльського культу представляє модель міжкультурного діалогу та взаємного збагачення.

Таким чином, незважаючи на мізерність прямих згадок, Хірам Абіф постає як багатогранна фігура, що поєднує історичну достовірність і символічне значення. Його внесок у створення Храму Соломона робить його важливою, хоча й часто недооціненою фігурою в історії юдаїзму та близькосхідної культури. Різноманітність джерел, від Танаху до кабалістичних текстів, створює багатошаровий образ майстра, чиє мистецтво стало мостом між матеріальним і духовним світами, між людською творчістю та божественним задумом.

Завершуючи наше дослідження постаті Хірама Абіфа, ми ніби виходимо з давнього лабіринту текстів із дорогоцінною мозаїкою фрагментів, з яких складається образ цього видатного майстра. Подібно до того, як він сам поєднував розрізнені елементи в гармонійне ціле храмових споруд, ми спробували зібрати воєдино згадки про нього з різних шарів єврейської традиції, щоб відновити його історичний і духовний образ.

Те, що в масонській традиції перетворилося на цілісний і драматичний наратив про Хірама Абіффа, в оригінальній єврейській літературі постає як розсип окремих згадок, натяків і тлумачень. І все ж саме ця різнорідність джерел дозволяє побачити багатогранність його образу: від історичного ремісника, що існував у конкретну епоху і створив реальні артефакти, до містичного символу, що поєднує земне й небесне, людське мистецтво і божественну творчість.

Дивовижно, як фігура, згадана в Танаху лише побіжно, набула такого значення в подальших традиціях. Це свідчить про глибинну людську потребу в символах майстерності, відданості своїй справі та сакрального знання. В єврейській традиції Хірам залишається прикладом того, як людське вміння може служити вищій меті; в масонській — він стає архетипом посвяченого майстра, що зберігає знання навіть перед лицем смерті.

Можливо, справжнє значення Хірама Абіфа полягає в тому, що його образ відкритий для інтерпретацій, кожна з яких відображає духовні пошуки своєї епохи. Подібно до того, як створені ним храмові предмети слугували провідниками між людиною і божественним, сам його образ став каналом, через який кожне покоління може по-своєму осмислити відносини між ремеслом і мистецтвом, матерією і духом, людською творчістю і божественним задумом.

Ми почали наш шлях із питання про те, ким був Хірам Абіф для масонської традиції і що можна дізнатися про нього з оригінальних джерел. Завершуючи його, ми бачимо, що ці два образи — масонський Хірам Абіфф і біблійно-єврейський Хірам Абіф — не суперечать, а доповнюють один одного, створюючи дивовижно багатий символ людського генія, здатного втілювати вічне в тимчасовому, духовне в матеріальному і перетворювати простий метал на витвір мистецтва, що служить вищим цілям.