Світ езотеричного масонства

Масонські клятви мовчання

Ті, що проходять посвячення у масонство, приносять клятви двох видів. По-перше вони беруть на себе зобов’язання допомагати своїм братам у годину необхідності, любити та поважати їх. По-друге, масони клянуться приховувати від профанів (усіх, хто не пройшов посвячення) таємниці свого ордену.

У багатьох може виникнути питання: який сенс цих клятв, та навіщо вони потрібні? Особливо це   питання загострюється після того, як кандидат почує про суворі покарання, що чекають на тих, хто ці клятви порушить.

Клятви, що пов’язані з братерськими відносинами та взаємодопомогою, неважко зрозуміти- у кінець кінців, саме на цих братерських узах і тримається увесь масонський орден. Бувають випадки, коли природніх добрих відносин може не вистачить для того, щоби допомогти ближньому , тим більш, що далеко не всі схильні відчувати одне до одного симпатію. І саме тоді урочисті обіцянки , що були принесені, можуть спонукати у вирішальний момент простягнути руку братові, або хоча б уникнути ймовірного конфлікту.

У ще більше здивування здатні занурити того, хто проходить посвячення, клятви, що вимагають мовчання, та нерозголосу масонських таємниць.  Чи дійсно серед тих малих фрагментів знань, що передаються під час ритуалу, є дещо таке, розкриття чого  може зашкодити? Навіщо потрібно так наполегливо вимагати, щоб усі ці символи, паролі, ритуальні випробування і таке інше не ставали відомими широкому загалу? Саме цим питанням ми займемося у цій статті.

ІСТОРИЧНИЙ КОНТЕКСТ

Перед тим як відповідати на наше головне питання про необхідність клятв, є сенс розібратись, що саме щойно посвячений масон зобов’язаний приховувати від профанів. Межі між тим, що дозволено ( а можливо навіть необхідно) говорити усім людям, і тим, що потрібно передавати лише  своїм дійсним та законним братам-каменярам, у  різний час та різними авторами тлумачилось по-різному. У цілому можна сказати, що клятва приховувати головним чином відноситься до ознак ступенів, паролям та особливим рукостисканням, а у другу чергу – до конкретного змісту ритуалів посвячення, до того як вони проходять, і що в них відбувається. Стосовно різноманітних масонських символів взагалі ( наприклад, значення циркуля та косинця і тощо),  скоріш за все, далеко не усі авторитети масонства вважали їх такими, що підпадають під заборону розголосу. І тим більше не має сенсу приховувати моральні ідеї ордену, якщо вони мають загальнолюдську цінність, та можуть бути висловлені зрозумілими для профана словами. Наприклад, важливість милосердя, віри у Верховного Архітектора тощо.

 Чому ж паролі та рукостискання, що не несуть, здавалося б, якусь важливу інформацію, виявляються таким ретельно охоронюваним секретом? Першу відповідь на це питання може дати погляд на історичний контекст формування та розвитку масонства.

Сьогодні у ХХI сторіччі право людей вільно об’єднуватись у спілки, зустрічатись та обговорювати будь-які теми, навчати одне одного та займатись спільними проектами  практично ніким не заперечується. Саме тому декому буває важко уявити, що так було не завжди. Триста років тому (у 1717 році), коли масонство вперше голосно заявило про себе, створивши Велику ложу Англії, такий поворот прийшовся до душі геть не усім. Католицька церква, яка протягом багатьох століть відносилась нетерпимо до виявлення вільної думки, швидко почала переслідування масонів. Деякі представники світської влади також стали бачити у цьому братерстві потенційну загрозу стабільності та оголосили масонів поза законом.

Зокрема, у Франції перші ложи виникли у 1725 році, а вже у 1732 поліцейське управління  паризького округу Шатле заборонило діяльність усіх масонських організацій. 28 квітня 1738 римській Папа Клімент ХII видав буллу, у якій відлучав масонів від церкви та оголошував їм у покарання смертну кару. Ций же закон поновив інший папа, Бенедікт ХIV у 1751 році у буллі «Providas Romanorum Pontificum».

У 1740 році, згідно папській буллі, іспанський король Філіп V оголосив переслідування масонів у своєму королівстві. Король Фернандо VI підтвердив цей указ у 1751 році, прирівнявши масонство до державної зради ( ці дані узяті із книги «Історія  масонської символіки» А. Черчварда, де можна знайти додаткову інформацію по темі). Незважаючи на освічене сторіччя та тенденції гуманізму, католицька інквізиція не припиняла відправляти людей на страту  за звинуваченнями у єресі та чаклунстві. Останнім страченим (наскільки відомо, не маючим відношення до масонства) був шкільний вчитель К.Ріппол, якого повісили 26 липня 1826 року. Таким чином, масонам було від кого захищатись та ховати свої таємниці.

Для історії Мемфіс-Міцраїм, зокрема, самим яскравим прикладом може бути граф Алессандро Каліостро, який, намагаючись затвердити свою ложу єгипетського масонства у Римі, був схоплений у 1789 році інквізицією. Після тривалого судового процесу смертна кара для нього була замінена на пожиттєве ув’язнення, в якому він усього через декілька років помер.

Природньо, в умовах полювання на масонів з боку інквізиції або структур влади, потрібні були знаки, які б дозволяли братам непомітно впізнавати одне одного, не розкриваючи потенційним ворогам свою приналежність до Ремесла. Повідомлення пароля, або секретного рукостискання сторонній особі легко могло призвести до проникнення у ложу супостата і ставило під загрозу саме фізичне виживання масонства. Немає нічого дивного у тій строгості, що лунає у клятві зберігати таємницю. Тому що  той, хто порушить її, став би повинним у смерті десятків чи сотень людей, яких обіцяв любити, як братів!

Хоча з середини ХIХ сторіччя політичний та релігійний клімат у більшості цивілізованих країн став більш  м’яким, та серйозні загрози минули, але усе одно масонам ще не раз допомагала їх утаємниченість. Наприклад, у нацистській Германії залишатись відкритим масоном було геть неможливо, тому що будь-які таємні або езотеричні товариства були під жорсткою забороною. Також і в Радянському Союзі влада навряд чи б виявила  поблажливість, якби до них,  до їх рук потрапила група вільних каменярів. У деяких країнах на Землі і до сьогодні зберігаються репресивні режими, і, хтозна, що готує нам день завтрашній?

Із усього сказаного нескладно зрозуміти, наприклад, чому вже у першому градусі у системі Мемфіс-Міцраїм посвяченому передаються два рукостискання та два паролі. Звичайний масонський пароль та рукостискання, що до нього додається, використовується в усіх масонських уставах. З того часу, як вони були запроваджені, знайшлося вже багато людей, які, або самі, отримавши посвячення, порушили клятви та розкрили ці відомості, або,  у якості профанів, прознали цей секрет, та поспішили його надрукувати. Хоча широкий загал, що не цікавиться цією темою, і зараз залишається у невіданні відносно цих паролів і знаків, але досліднику, що готовий попрацювати у пошуках інформації, не потрібно надзусиль, щоб знайти усе необхідне у книгах.

Можна сказати, що цей пароль та рукостискання вже давно перестали бути таємницею у строгому сенсі слова. Тому в Мемфіс-Міцраїм учню дається ще одне особливе «розенкрейцерське» рукостискання, яке ще більш непомітне для стороннього спостерігача і ще менш відоме навіть масонам інших статутів. У часи переслідувань така таємниця  могла врятувати життя там, де звичайне масонське рукопожаття швидко викривалось.

БРАТЕРСЬКА ДОПОМОГА

Розглянуте вище складає першу та історично найважливішу причину зберігання у таємниці знаків, паролів та рукостискань. Втім, існує й інша причина, близька до першої. Масонам важливо мати розпізнавальні знаки, щоб вчасно узнати, коли брат потребує допомоги. Якщо вони будуть розголошені, то їх може використати будь-який профан. Він скористається нашою допомогою, при цьому  зовсім не збираючись відплачувати нам тією ж монетою. Тож, якщо такі знаки перестануть бути секретними, масонам доведеться зовсім їх ігнорувати, тому що неможливо вже буде по ним визначити іншого вільного каменяра ( а в силу того, що таке розпізнавання необхідно, то в такому випадку з’являться нові знаки, які знову будуть секретними).

Цю думку прямим текстом висловлює відомий масонський автор Альберт Пайк у книзі  «Мораль та Догма» (гл.4 «Таємний Майстер»). Він пише наступне:

«Вміння зберігати таємницю необхідно масону будь якого ступеня. Це головний та фактично єдиний урок ступеня Учня. Урочиста обіцянка, котру проголосив у свій час кожний масон на землі, і яка потребує від нас надання допомоги тим, кого ми не знаємо і ніколи, можливо не знали, як тільки вони попросять про допомогу, яку ми повинні надавати навіть із ризиком для власного життя…. Ця обіцянка вчить нас, яким зухвалим проступком стала б передача наших таємниць тим, хто не маючи з нами зв’язку спільним обов’язком, міг би, володіючи ними, прикликати нас, у випадку особистої потреби; і якщо в цьому випадку ситуація буде вимагати невідкладного рішення, і в нас не буде часу для ретельної перевірки, то виявиться, що завдяки нашої ж урочистої обіцянки, братерська допомога буде надана самозванцю.»

Зокрема, вищесказане особливо можна відносити до знаку призову на допомогу, який передається під час посвячення у третій градус. Навіть сучасна історія знає випадки, коли масон, що потрапив у незнайоме місце і не знав, що робити, саме за допомогою цього знаку, раптово знаходив своїх братів там, де найменше чекав їх побачити

До цих пір мова йшла про значення масонських знаків, паролів та рукостискань. У сучасному світі  їх часто замінюють роздруковані дипломи  або масонські пластикові паспорти із магнітною стрічкою та вбудованою системою захисту. Вочевидь, значення традиційних знаків сьогодні вже не так важливе, як було раніш, однак вони усе ще залишаються у споживанні. Перейдемо тепер до розгляду ритуалів посвячення та пов’язаною з цим таємничістю.

РИТУАЛИ ПОСВЯЧЕННЯ

Кожний ритуал посвячення має метою не лише повідомити кандидату нові символи та легенди,  а в ідеалі, стати особливим персональним переживанням, що торкається глибинних пластів його  свідомості. Випробування, що проходить посвячений, коли його вперше приймають до ордену, повинні кинути виклик його волі та хоробрості. Навіть  якщо він розуміє, що не отримає  ніяких серйозних ушкоджень, ці містерії загострять для нього питання про те, навіщо він зробив у своєму житті цей крок, та на що готовий піти заради вищої мети. Вони також очищують його тонке тіло- астрального двійника, про якого йде мова у ритуалі.

Чи дійсно відбувається таке очищення, чи це усього лише поетичний образ? Масонське посвячення можна розглядати як форму церемоніальної магії, і якщо ритуал проведений якісно, він дає можливість піднести дух посвяченого та викликати справжню реакцію в його астральному тілі. Досягнутий стан у подальшому зникне, та людина повернеться на той рівень, на якому звик функціонувати, але відбиток від отриманого досвіду збережеться. Він може стати орієнтиром для подальшої індивідуальної  роботи, і як засіяне зерно повільно проростати на протязі усього масонського шляху.

Однією з умов, що дозволяють зробити цей досвід посвячення глибоким та повним, є його неочікуваність. Саме коли кандидат не знає заздалегідь, крізь що йому потрібно проходити, він знаходиться у найбільшій готовності прийняти усе чисто та безпосередньо. Якби ви заздалегідь мали змогу прочитати текст ритуалу, або, тим більш, подивитись збоку, як він здійснюється, у вас  би сформувалось деяке враження. Ви б витлумачили усі його елементи з позиції своєї думки та знань. У подальшому це  завчасно отримане враження та своя інтерпретація стали б для вас завісою, крізь яку світлу посвячення було б важко пробитись до вашої душі.

Людина так складена, що знання якогось процесу або ситуації  дає йому відчуття  відносного контролю над ними. У цьому випадку вона може дозволити собі судити, оцінювати, погоджуватись або заперечувати. Все це- перепона для того переживання, котре ритуал посвячення повинен створити у душі масона. Звідси ми приходимо до ще одного розуміння того, чому ритуали посвячення кожного ступеня повинні зберігатись у таємниці навіть від самих наших братів, якщо вони ще не піднялись на відповідний щабель. Це допомагає душі посвяченого у відповідний момент постати відкритою та оголеною, без захисного скепсису, і в результаті прийняти глибокий відбиток усього, що буде  з нею відбуватись.

У деяких градусах ритуал містить питання до посвяченого, на які той має право дати будь-які відповіді. Невірних варіантів тут немає- відповідь може бути будь- яка, але вона повинна бути власною та максимально щирою. Нерідко кандидат сам взнає свою відповідь лише коли вже її вимовляє.  А внаслідок того, що питання має глибоке філософське значення для його життя, то у цю мить для нього просвітлюється дещо важливе, про що він раніше не замислювався.

Коли ми чуємо такі питання у повсякденному житті, то можемо дати на них багато різних відповідей, і жодну з них не сприйняти насправді. Зараз же, у ритуальних обставинах, коли це питання постає перед черговим кроком шляхом посвячень, відповідь на нього виривається з глибин свідомості- звідти, де у кожного володарює його справжне «Я». Якби кандидату повідомили заздалегідь, яким буде питання, то він міг би порозмірковувати та розробити варіант відповіді намагаючись врахувати усі його аспекти. Але в цьому випадку  місце дійсного «Я» зайняло  б дещо зовнішнє та поверхневе- розважливий інтелект, який мав би змогу сформулювати гарну , але не щиру відповідь. Саме раптовість дає можливість підняти з глибин душі те, що в ній насправді ховається.

Інколи доводиться спостерігати, як ті, хто проходить ритуал, що містить філософські питання до посвячуваного , відчуваються розгубленими та не знають, що відповісти. Навряд чи такі питання постають перед ними вперше в житті, тим не менш, ця розгубленість є свідоцтвом головного- будь які думки, що відвідували їх на цю тему у минулому,  по суті так і не стали їх особистою відповіддю. Можливо, це взагалі не були їх власні думки, а лише пасивно сприйняті від суспільства. І лише зараз, опинившись у ритуалі обличчям до цього виклику, у них з’являється шанс почути саме себе та зрозуміти, що саме поставлене питання значить особисто для них.

ТАЙНА У МАГІЇ

Якщо продовжувати розглядати масонські ритуали із магічної точки зору, відкриється ще один сенс мовчання. Будь-кому, хто хоча б віддалено знайомий з цим мистецтвом, відомо, що зберігання таємниці є невід’ємною умовою успіху магічної операції.  Сфінкс, який для нас уособлює синтетичне обличчя Давнього Єгипту, розглядався окультистами (у тому числі посвяченими Мемфіс-Міцраїм) як сукупність істот із колісниці Іхезкеля (Іезекііля)- лева, бика, орла та людини. Їм у окультній традиції відповідають чотири чесноти або головних принципи, яких повинен дотримуватись посвячений: Сміти. Бажати. Знати. Зберігати мовчання.

Без сміливості людина не наважиться зробити крок до нового та невідомого. Якщо у ньому не палає бажання, він не змусить себе працювати, а без чіткого знання його спроби будуть здійснюватися навмання та не досягнуть мети.  Здавалося б, ці три принципи важливі кожній людині у будь-якій справі. Але у нашому мистецтві до них додається ще один- мовчання. Той, хто відкриває таємниці магії, немов знімає захисний покрив, що огороджує її від поглядів сторонніх. Астральний план, на якому працюють магічні сили, немов океан із багатьма течіями, що утворюються думками та спонуканнями людей та інших істот.  Зняти покрив таємниці зі своєї роботи- означає впустити хаотичні течії із цього океану, котрі  легко зруйнують бажаний результат.

Один із засновників окультизму,  Г.К. Агріппа, у своїй книзі  «Окультна філософія ( ч.3 гл.2) дає настанови по цьому важливому питанню:

«Я одразу ж вас попереджаю, що як божественні сили не терплять гласності та невігластва, а полюбляють таємничість, так і будь-яка магічна справа не терпить гласності, шукає, де сховатись, підсилюється мовчанкою, але руйнується оприлюдненням і тим самим не досягає повноти дії. Будь-яка магічна сила применшується, коли вливається у пусті та невіруючі розуми. Тому магу належить, якщо він бажає отримати плід від цього мистецтва, триматись  приховано та нікому не видавати ані мету своєї роботи, ані місце, ані час, ані своє бажання та волю- хіба що своєму вчителю, напарнику або товаришу, котрий повинен бути вірним та щирим,  зберігати мовчання та бути гідним по своїй сутності та освіті.»

Таким саме чином і ми , якщо бажаємо, щоб наші ритуали не залишились пустою формальністю, але несли в собі силу, що допомагає нам піднести свій дух до світла Великого Архітектора, повинні відкривати його зміст хіба що «напарнику та товаришу», тобто посвяченому разом з нами брату-масону. У тій же главі Агріппа наводить багато прикладів приховування та зберігання таємниці, у яких великі вчителі минулого оточували свою мудрість, та котрі практикувалися у давніх містеріях.

Таким чином, ми розглянули тут декілька причин, що стоять за клятвами, які кандидат дає під час посвячення. Вони стосуються як первинної необхідності для масонського ордена приховувати свою діяльність від зовнішніх переслідувачів, так і умов для плекання духовної сили всередині самої ложи, в її ритуалах та практиках. Ці відомості здатні допомогти посвяченим виробити вірне відношення до того, через що  вони пройшли та іще пройдуть згодом.

Бецалель Аріелі.