Олександр Рибалка
У творчості кожного письменника настає такий момент, коли йому потрібно змінити тему. Причому зробити це вчасно.
Багато років Пєлєвін писав про буддизм, сказав на цю тему усе, що тільки можна. Перший буддистський твір Пєлєвіна- роман «Чапаєв та Порожнеча»- був з ентузіазмом зустрінутий читаючою спільнотою. Однак романи писалися, а парадигма не змінювалась.
Та ось кілька років тому Пєлєвін відкрив для себе масонство- і одразу розродивсь двотомником «Доглядач». Мабуть, це найкращий з творів Пєлєвіна ( при загальному надзвичайно високому рівні письменника). Для людей, що розуміються у езотеричному масонстві, він може вважатися документальним- для усіх інших це містична фантастика.
Продовженням «Доглядача»- точніше масонської теми у творчості автора- може вважатися повість «Храмлаг». Вона, хоча і виглядає документальною, але являє собою вигадку автора.
У «Храмлагу» розповідь йде про те, як Радянська влада відловлювала масонів та відправляла їх у вигнання на Нову Землю- щоб там, у спеціальному масонському таборі ( його йменували «Храмлагом»), брати здійснювали Велике Ділання.
Велике Ділання було здійснено- ось тільки результати його дуже не сподобались Радянській владі… І тоді на масонський табір скинули Цар-бомбу (1961 рік, сто мегатон).
У збірнику «Лампа Мафусаїла», куди увійшла повість «Храмлаг», можна розрізнити буддистські сліди- скажімо, зі шкіри головного героя (чи точно з неї?) роблять лампу, проходячи крізь світло якої залишає на стінах тіні- тексти табірної газети «Під завивання заметілі»…
Роман «Таємні види на гору Фудзі», що вийшов у минулому році, нових лаврів письменнику не приніс. Реакція скоріше була кисла: «Ну скільки можна про буддизм?»
Та ось у новій збірці «Мистецтво легких дотиків» Пєлєвін знову повертається до масонської теми.
Тут дозволю собі невеликий спойлер:
Виявляється, масони з «Храмлагу» не загинули!
Вони врятувалися та грають у «Мистецтві легких дотиків» найважливішу роль.
Потрібно зазначити, що і сам автор пройшов у масонстві чималий шлях. Якщо у «Доглядачі» він немов спостерігав за масонами збоку, то у «МЛД» вже на питання: «Чому два роги?», відповідає прикладом, зрозумілим як мінімум підмайстрам- й цілком очевидним старим масонам «зі стажем».
«Мистецтво легких дотиків» описує вже не просто ритуальну масонську роботу, а те масонське закулісся, яке видно лише професіоналам- враховуючи масонські з’їзди, куди потрапляє головний герой Голгофський («Піджачішко на мені рваний, градусішко невеликий!»- іронізує він), а також створення химер та використання горгулій.
Не вдаючись у деталі самого роману, щоб не псувати задоволення читачам, поясню декілька тонкощів, зрозумілих вузькому колу людей.
Головний герой роману, дослідник Голгофський (він вже з’являвся у короткій повісті Пєлєвіна «Некромент» та у «Храмлагу») складений з образів двох людей- філософа Дмитра Євгенійовича Галковського ( він деякий час сильно цікавився масонською тематикою, навіть сфотографувався у регаліях 18-го градусу),та публіциста Костянтина Крилова.
У Галковського існує теорія, немов усім світом, або, хоча б Росією, таємно керують англійці. Цю ж версію, в іронічному ключі, часто висловлює і Крилов.
Крилов- чудовий полеміст, та багато його риторичних прийомів використовуються у «Мистецтві легких дотиків». При цьому Крилов зовсім не цікавиться масонством, на відміну від Галковського. Філософа та журналіста вдалося сплавити у цілковито блискучий гібрид (я б сказав, химеру)- Костянтина Голгофського.
Голгофський розслідує вбивство генерала ГРУ, який жив на сусідній дачі- та цілком раптово натрапляє на сліди давньої окультної практики, які ведуть з Давнього Єгипту прямо у наші дні.
При цьому Пєлєвін правильно відмічає, що давньоєгипетська лінія масонства веде свій початок не з споконвічного, а з елліністичного Єгипту. Та він дуже добре показує роботу так званих «масонських конференцій», де збираються майже винятково масони- але можуть бути присутні й запрошені гості. Гарний приклад- щорічна конференція у Канонберрі, під Лондоном, присвячена історії масонства. Зараз вона, нажаль, вже не проводиться- але не виключаю, що там (або на подібній конференції) міг бути присутнім й Пєлєвін. Особливих таємниць ви на таких конференціях не почуєте, але матимете можливість поспілкуватись з масонами.
З масонської конференції Голгофський заглядає у секретні лабораторії ГРУ (або якоїсь іншої загадкової контори), та навіть підглядає внутрішнім оком таємні операції «Аhnenerbe». Й усе це супроводжується легкими жартами- інколи ловиш себе на думці, що Крилов цілком міг і сам написати таку книгу, без участі Пєлєвіна..
У «Мистецтві легких дотиків», як зазначає автор, скорочені багато довгих та нудних відступів- «полеміка з особами, більшість з яких померла ще у 19 –му сторіччі.» Можна вважати , що відступи належать перу Галковського- філософ відомий дещо важковаговим науковим стилем та ярою полемікою з особами, про яких не підозрює широкий читач та більшість вузьких.
У кінці книги виявляється, що уся карколомна інтрига була закручена «одним старим масоном». Годі, чи не Мафусаїлом? Правда, «Храмлаг» повідомляє нам , що «Мафусаїл помер від цинги у 1956 році, не доживши до ХХ з’їзду усього два тижні», але варто розуміти, що це пише автор від лиця Голгофського- а той використовує дані із закритих архівів ФСБ, та міг зробити хибний висновок. Скоріше, у 1956-му році просто припинили надходити агентурні повідомлення з «Храмлагу»!
Доречі, тут проявляється ще один прототип Голгофоського- історик Андрій Нікітін. Цьому досліднику вдалося зібрати у архівах КДБ матеріали, присвячені езотеричним парамасонським орденам, що існували у 30-х роках минулого сторіччя у СРСР. За матеріалами архівних досліджень вийшли книги Нікітіна: «Езотерична масонство у Радянській Росії», «Розенкрейцерство у Радянській Росії», «Легенди російських тамплієрів».
Є ідея, яким чином з цією традицією міг стикнутися Пєлєвін- не по книгах, а особисто. У 80-ті роки архіви одного з парамасонських орденів- «езотеричного масонства Белюстіна», якщо бути точним-потрапили до співробітників журналу «Наука і релігія». Деякі з цих співробітників, які надмірно захоплювалися лише одним з аспектів журналу- а саме релігією- познайомились з Марією Дороговою, останньою хранителькою «російського езотеричного масонства», яке вона передавала під назвою «Орден Сходу». Після смерті Дорогової у 1986-му році частина її архівів попала до сейфу журналу «Наука та релігія» , де з ними міг ознайомитися Пєлєвін, який у 80-х активно співпрацював з журналом.
Чи входить зараз Пєлєвін до однієї з лож? Не можу ані підтвердити, ані спростувати цей факт. «За» говорить глибоке розуміння та зануреність у тему масонства. «Проти»- те, що ніхто з російськомовних масонів не перетинався з ним на масонських шляхах…
Дозволю собі висловити ще й таку гіпотезу- Пєлєвін, дуже здібний до мов, може буди у складі якоїсь з лож Східної Європи. Наприклад, у Чехії. Там, зрозуміло, знають, що їх брат- російський письменник, але не уявляють собі дійсних масштабів його популярності.
В цілому ж «Мистецтво легких дотиків» книга безумовно цікава, захоплююча. Масонів вона змусить глибше замислитись про значення містерій, а пересічних читачів- просто щасливо зітхнути: «Ех, скільки ще є загадкового на світі!». Й не те , щоб насправді розраховуєш там побувати….
Стоп, це вже було у книзі «Чапаєв та Порожнеча». А поки автор вийшов на новий рівень. Що означає «бути на рівні»- масонам й так зрозуміло, а іншим пропоную зазирнути до «Храмлагу».
