Бр:. Артур С.

Невідомий масон та маловідома масонська держава. Чи був Іґнатій Сцібор-Мархоцький масоном? Після певних роздумів я вважаю що так – був. На чому ґрунтуються мої висновки. На об’єктивному та неупередженому погляді на постать самого Мархоцького та на вибудовану ним державу, що випередила свій час, втіливши авангардне, прогресивне мислення та масонські принципи зміни суспільства. Давайте розберемо детальніше разом біографію та вчинки цієї неординарної історичної постаті. 

Пан Іґнатій Сцібор-Мархоцький – так спочатку його було титуловано – перш ніж стати графом Редуксом, поміщиком і паном, старцем і патріархом, здобув високу освіту, багато читав, досконало знав мови латинську і французьку, німецька теж була йому не чужою, хоча писати нею не любив. А вже що стосується законодавства краю, то вивчив його досконало, як, зрештою, і кожен шляхтич у тогочасній Речі Посполитій. Проживаючи в Берліні, пройнявся ідеями Вольтера і Руссо, а ще його овіяв животворний вітер постанов Чотирирічного Сейму, і він щиро став мріяти про те, як покращити побут тієї жменьки люду, над котрою мав зверхність.

Шляхтич Ігнацій Сцибор народився в Тарноруді на Збручі чи 1749-го, чи 1755 року, і невдовзі осиротів. Вихованням племінника зайнявся багатий бездітний дядько Войцех Мархоцький. Мав 18 сіл, дев’ять тисяч десятин жирного подільського чорнозему, ліси, луки. Все це повинен був успадкувати племінник. Та спільної мови з ним Войцех знайти не міг, хоч і дав юнаку непогану освіту. Ігнація спочатку вчив тарнорудський вікарій. Далі дядько відправив хлопця до піарської колегії в Золочеві та єзуїтської колегії у Львові. Сироту планували у священники, але такої кар’єри Ігнацій не хотів. Виник конфлікт – і дядько віддав юнака на військову службу до прусського війська. Ігнацій пізніше писав: «Досягнувши повноліття, я люб’язно погодився з пропозицією мого дядька і пішов у солдати: не добровільно, не за власною волею, а за бажанням дядька вирушив я в чужий край… і там в нужді провів кілька років моєї справжньої неволі». У армії юнак знайомиться з ідеями Вольтера та Жана-Жака Руссо.
Повернувшись додому капі­таном, Сцибор влаштувався на службу в піший регімент польного коронного гетьмана в Кам’янці-Подільському, дослужився до майорського чину. Комендант фортеці Ян де Вітте читав французькі газети, та ідеї загальної рівності, свободи й братерства не поділяв. Після сварки з комендантом Сцибор перебрався до Варшави, де заробляв уроками музики. 1783 року взяв шлюб зі своєю ученицею Євою Руф­фо, «римською патриціанкою». Насправді дівчина була донь­кою італійця, королівського кондитера.
У заповіті 1788 р. Войцех Мархоцький писав: «Хоча мій пле­мінник Ігнацій і ставився до мене зав­жди без поваги і відрізнявся паршивим характером, за що його варто було б позбавити спадщини, все ж я заповідаю йому своє багатство». Документ образив Ігна­ція. Він подав протест до суду. Войцех, дізнавшись про це на смерт­ному одрі, вирішив скласти контрпротест, та не встиг.
Помер. 1790 року Миньковецький ключ перейшов до Сцибора-Мархоцького. І такого поміщика Поділля ще не знало.

ДЕРЖАВА – ЦЕ ВІН

Землі графу дісталися прикордонні, між Габсбургами та Романовими. 1791 року Сцибор-Мархоцький видав власну конституцію і обгородив маєток від обох імперій прикордонними стовпами з написом «Кордон Миньковецької держави». Один стовп протримався до 1960-х років. На межовому камені зображені меч, щит, шпага, прапори, гармата та морда лева. Стовп зберігається у Хмельницькому краєзнавчому музеї.

1 січня 1795 р. Ігнацій дарував кріпакам волю. Велелюдне віче підписало документ: «Ми, жителі спадкоємних володінь: Мислібіж, Заріччя, Городище, Катеринівка, Мархочиці, Весела, Антонівка, Крушківці, Хапанівка, Отроків, Тимків, Старик, Притулія, Побійна, Ластенія, Сивороги, Сцібор, Остої, Сеферівка, які складають Миньковецьку державу, що знаходиться в Ушицькому повіті Подільської губернії, зібравшись разом для вироблення і встановлення відомих законів, прийшли до висновку, що найвище благо – це воля». Це сталося у 1794 році. 
Акт дарування свободи був роздрукований та розісланий сусіднім поміщикам. Ті його знищували: програвати селян в карти було комфортніше.

На Мархоцького вплинула діяль­ність австрійського імпе­ратора-реформатора Йосифа ІІ та прийняття прогресивної польської конституції 3 травня 1791 р. Підштовхував до реформ і другий поділ Речі Посполитої. Коли Миньковецький ключ потрапив 1793 року під юрисдикцію Російської імперії, все змінилося кардинально. На Ушицю прийшла зі сходу влада похмура, відстала, репресивна. Підкорятися їй граф не бажав. Ні, формально він залишався вірним царській присязі, поважав (принаймні на словах) царя та вимагав, аби уря­дові розпорядження виконувалися. Але на цьому зобов’язання перед чужою ментально імпе­рією вважав вичерпаними. Вимоги поліції та чиновників виконувалися, лише якщо співпадали з вимогами самого графа.

Столицею квазідержави стали Миньківці. Тут відкрилися музична академія,  школа, аптека, дві суконні, паперова і каретна фабрики, льонопереробна фабрика (що забезпечувала роботою понад 200 працівників), фабрика анісової олії, цегельний і лакофарбовий заводи, два млини, сирітський притулок, де сиріт вивчали ремісницьким наукам, шпиталь. Мархоцький впровадив племінну худобу, організував кінний завод, започаткував розведення тутових шовкопрядів, розвинув вівчарство. У Миньківцях діяли байкова, селітряна, лакова мануфактури. Випалювали вапно, горщики. Для внутрішнього використання видавав асигнації та вибивав власну монету зі своєю печаткою на власному Монетному Дворі. 1792 року друкар Весьоловський відкрив одну з перших на Поділлі друкарень. Ігнацій розумів, що видання книжок збільшить славу міста, і дозволяв користуватися верстатом іудеям – за умови розміщення напису польською мовою на книжках: «В друкарні у міс­ті Миньківцях, яке спадково належить Ігнацію Сцибору Мархоцькому». Пізніше іудейська громада заснувала декілька власних друкарень. У Миньковецькій державі було надруковано близько 40 праць: переклади класичної літератури, молитовники, псалми, книги з іудейської етики та ка­ббали, і навіть перший переклад шекспірівського «Гамлета» польською мовою надрукували саме у Миньківцях. У миньковецькій друкарні друкували «Букварі» для парафіяльних шкіл, які діяли і містечку та селах.

. А також розлогі проповіді графа-графомана, не дуже обдарованого літератора. Проповідувати Ігнацій любив і щонеділі зачитував довгі казання у храмах власної держави. Самоповтори його не бентежили: похвальне слово царю Олександ­ру І повністю переписав із похвального слова Павлу І.
Містечко мало самовряду­вання, бібліотеку з 2000 томів. Селяни отримали право на освіту і медицину. 1804 року прий­няли «Статут землеробів». Збереглися відомості про наступні його закони: “Основні закони держави”, “Договір пана з підданими землеробами”, “Закони м. Миньковець”, “Привілеї фінансів”, “Шляхетське право”, “Устави про устрій наслідних володінь”.

 Замість панщини ввели систему грошових виплат, а селяни могли перейти в міщанський статус.

Культурне життя теж буяло.

В Миньківцях львівська театральнаральна трупа Яна Непомуцена Камінського (1777-1855) дава­ла «Гамлета». Перші переклади польською «Іліади» Гомера та «Гамлета» Шекспіра (в перекладі Я.-Н.Камінського, 1805) були надруковані саме тут. Мархоцький заснував музичну акаде­мію – школу для систематичної підготовки музикантів. Працювали хор і оркестр.
Крім церкви та костелу, в державі було безліч храмів: герою «Одісеї» Телемаку, богині миру, Вільгельму Теллю, Жану-Жаку Руссо. Таке нагромадження святинь було в дусі тодішньої моди на античність – найчастіше схожими «храмами» називали аль­танки та штучні гроти. Та в Мархоцького загравання з антич­ністю було серйознішим. Миньковецька ратуша мімікрувала виглядом під Акрополь. Стояла вона на одному з пагорбів над Ушицею, який поміщики нази­вали Бельмонт («гарна гора» – з французької), а народ – Бельманом. Там же розмістились всі урядові установи «держави». Для Ігнатія Мархоцького там був споруджений трон, оббитий червоним сукном.

Для себе і власної родини миньковецький володар звелів спорудити чотири резиденції − по одній для весни, літа, осені та зими. Найрозкішнішою була резиденція в маєтку Отроків, серед дивовижної краси парку.

Крім того, він побудував «Храм Миру», святилища на честь Вільгельма Теля і Жан-Жака Руссо.До містечка запросили двох лікарів: алопата де Герінга і го­меопата Стефані. На прийоми до них приїжджали стільки па­цієнтів, що аж збудували готель, а дороги Мархоцький наказав обсадити різними сортами фруктових дерев.

 Під час епідемії чуми Мархоцький придбав потрібні ліки і ви­дав брошуру, яка описувала спосіб боротьби з хворобою. Вищою мірою покарання вважалося переселення у Херсонську губернію, де граф збудував декілька поселень і розводив коней.

Кращим доказом адміністративних талантів миньковецького повелителя є той факт, що, незважаючи на по­в’язані з великими витратами нововведення, Мархоць­кий не тільки не розорявся, але, навпаки, багатів з кож­ним роком. Завдяки старанням Ігнатія Миньківці із зу­божілого села перетворилися на квітуче містечко з чо­тирма тисячами жителів, з гарними будинками, дорога­ми, садами.

Мархоцький по­турбувався також, щоб у містечку не обмірювали й не обважували в лавках, для чого розпорядився споруди­ти на міському майдані спеціальний будинок з баштою, де були встановлені точні ваги.
Кожне село Миньковецької держави мало свій колегіальний суд першої інстанції. Суд другої інстанції розміщувався в міській ратуші. Засідання міг прийти послухати будь-хто з міщан. Вироки приймали за допомогою голосування, апеляції не допускалися. Траплялися й дивні проце­си. Так, Мархоцький потягнув до суду юнака, котрий сватався до його дочки (до речі, батьком він був дуже суворим). Вирок був таким: «Сміливець, котрий підняв очі на дочку Сциборів, образив у ній всіх миньковецьких дівчат, але по­мста їх не може бути кривавою. Нехай зберуться всі, у кожної по зеленій гілочці в руці, нехай відкриють в’язницю виноватця і плюють на нього з погордою, нехай виженуть його за кордони держави». Вирок виконали.

Після ухвалення 3 травня 1791 року Конституції Речі Посполитої Мархоцький видав у власній друкарні акт «Право міста Миньківці» («Prawo miasta Mińkowiec», складений 29 грудня 1791 року), в якому запровадив у своєму маєтку самоврядування, зрівняв у правах православних і протестантів із католиками, визнав широкі права євреїв, замінив панщину й натуральні податки грошовим чиншем. Того ж року він став цивільно-військовим комісаром порядку Кам’янецького повіту і на тому посту підготував оригінальний проєкт загального перепису населення.

Як зазначає дослідник української минувшини Ігор Полуектов, «Права міста Миньківці» стали спробою втілення на практиці ідей Великої французької революції, просвітителів Вольтера, Руссо, польської Конституції 3 травня 1791 року та інших прогресивних декларацій того часу, які пропагували реформування суспільно-політичних відносин у Європі. У них закріплювався розподіл влад, визначались права і обов’язки Правителя, Війта, Писаря, райців, суддів, докладно розписувалось те, в якому порядку мали відбуватися вибори названих. Усі громадяни, незалежно від походження, прирівнювались у правах. «Права, Свободи, Прерогативи, Привілеї» рівно стосувалися не певного домінуючого класу, а всього населення.

Найбільше уваги приділено правовому становищу ремісників, майстрів і підмайстрів, практичним моментам їхньої роботи. Як наголошує Ігор Полуектов, особливо цікавим є положення про звільнення від сплати податків на десять років тих, хто своїми силами збудує дім та інші подібні пільги.

Одним із наступних та найсерйозніших кроків Правителя «Миньковецької держави» було звільнення селян від кріпосної залежності та дарування їм особистої свободи. Про це йшлося в особливому акті, урочисто проголошеному 1 січня 1795 року. Цей акт «скасовував панщину і натомість запроваджував обов’язок селян платити чинш у розмірі 1 руб. 4 коп. за 100 сажнів землі».

При цьому він відмовлявся від стягнення з міщан на свою користь будь-яких платежів, крім податку – “чиншової плати” із землі, який не підлягав збільшенню у подальшому.

Вінцем ідей і реформ Ігнатія Мархоцького стали опубліковані 2 січня 1804 року «Положення землеробів» («Ustawy rolników»). Вони проголошували наступне:

«Найдорогоціннійшим даром, яким Найвищий Творець Природи наділив людський рід, є Воля. Щоб людина народжувалась вільною, необхідно аби й помирала вільною. Воля — це невід’ємне, незалежне від будь-якої земної влади право Людини, є загальною цінністю Роду Людського, яка животворить усі інші блага і збільшує їх! Намагання відібрати Волю — це найпаскудніший вчинок проти самої Природи, на що тільки тиранія здатна…»

Вихований на засадах філософського руху XVIII століття, Мархоцький у своїй свідомості не міг відкинути вимоги цього руху.

«Положення землеробів» надавали селянам у власність забудови, інвентар і сади, створювали реальні можливості переходу з селянського стану до міщанського та вільних занять. Сувора кара загрожувала тому, хто б назвав підданого Мархоцького холопом, хамом чи мужиком.

Граф Ігнатій Мархоцький (Сцибор-Мархоцький) (1755–1827) належав до шляхетського роду, найвідоміший представник якого Миколай Сцибор-Мархоцький уславився як талановитий військовий під час кампанії проти Московії на початку XVII століття. Більш того, він ще й написав знамениту книгу «Правдива історія московської війни» («Hystoria moskiewskiey wojny prawdziwa»), яка досі є головним джерелом інформації про початковий етап Польсько-московської війни 1609–1618 років.

Вочевидь пам’ять про славетну війну, коли поляки і українці спільно захопили Московію, надихала Ігнатія Мархоцького на реформи, в основі яких лежали честь, розум, наука, чеснота, істина, праця і порядок.

До 1813 року офіційна російська влада не визнавала графський титул Ігнатія Мархоцького. Натомість він використовував титул Дукс. Цим титулом у значенні «князь» користувалися гетьмани Війська Запорозького. Щоправда, з 1814 року (після того, як отримав офіційний привілей про дворянство) він додав до нього префікс Re (Redux, у значенні, що повернувся, перевтілений, перероджений).

Особливий розголос і занепокоєння влади викликали впроваджені Мархоцькиму своїх володіннях щорічні всенародні церемонії: свято оголошення міського права (1 січня), гайове свято (травень), свято обжинків (15 серпня) тощо. Він відзначав їх щораз пишніше, з елементами народної дохристиянської обрядовості, запрошуючи всіх сусідів-поміщиків.

 Як відомо, Ігнатій мав пристрасть до міфології та язичницьких богів ще з молодих років. Однак, з часом це переросло у дивацтва, які не подобалися деяким сусідам, і особливо духовенству.

Щороку 15 серпня, починаючи з 1797 року в Миньківцях відзначали свято обжинок, яке згодом перетворилося на святкування на честь Церери. В складанні спеціально призначеного на той день церемоніалу найбільше зусиль та фантазії доклав Мархоцький. Він надавав святові настільки великого значення, що постійне щорічне його проведення назвав обов’язковою умовою в заповіті спадкоємцям.  На майдані столиці у вказаний час зби­ралося все населення і запрошені гості. Звідти процесією вирушали у поле. Хід відкривав артистично оформлений плуг, запряжений чотирма чорними, як смола, круто­рогими волами, за чепігами якого крокував русобородий дід, а зверху плуга хлопчак у вишитій українській сорочці, широких шароварах, у солом’яному брилі на голові, сидів і зображав маленького погонича. По боках йшли дівчатка в українських вишиванках з віночками на голові і серпами в руках. Попереду, двома рядами у білосніжних сукнях рухалися дівчата з квітами в руках, а за плугатарем такими ж рядами крокували молоді і літні жінки з серпами, граблями. Слідом парубки, дядьки з косами, вилами, ціпами на плечах. Потім ціла низка плугатарів, аж тоді, наче замикаючи той хід, погойдувалась колісниця, запряжена шестіркою вороних жеребців, а на ній – трон, на якому величаво сидів сам повелитель Миньковецької держави у малиново-бархатній ризі з золотою короною на голові й золотим тризубом в руках, оточеним вершниками на гарцюючих конях, й поблажливо спо­глядав на строкатість людського потоку.

У полі приступали до жнив. Повелитель Миньковецької держави при ескорті вершників об’їжджав жен­ців і осипав їх золотими монетами. Тим часом, найстарші (жінки розстеляли посеред поля, на вижатій ниві, домо­ткані обруси, а дідусі, посеред того столу, прилаштовували мішки з житом, ячменем, чечевицею, вівсом, відра води.

Перший господар, закінчивши жатву, кладе посеред того столу свого снопа. Господарі, упоравшись з жатвою,  впрягають у плуга своїх волів і з’їжджаються до гурту. Туди ж під’їжджає граф Мархоцький і неквапом спускається зі свого трону на землю. Люди розступаються, а він підходить до плугатарів, проголошує довгу проповідь і по закінченні заганяє пару волів на вижату ниву й прокладає першу борозну, а вслід за ним йдуть двісті орачів, а за ними — священики і ксьондзи, які охрещували святою водою ріллю, аби рясно родила наступного року. Коли всі ниви зорані, селяни породинно сходились зі своїми пожитками. До того свята готувалися завчасно: варили пиво, готували хмільний мед, випікали обрядову хлібину, запікали курку чи гусака, а дехто і порося. Мархоцький вмокає просяний жмут у воду і охрещує мішки із збіжжям та усіх жниварів. Аж тоді під його молитву усі сідали за святковий стіл.

      Закінчувалася трапеза тим, що графа Мархоцького у похідному троні в супроводі строкатої процесії несли аж до Миньківців. Повелитель за надану йому пишну шану і запрошував усіх до маєтку, де давав вечерю. Бенкетували майже цілу ніч. Співали, танцювали, розважались аж до півночі. Так закінчувалося свято обжинків на честь Церери – римської богині родючості.

У 1814 році скарги на «миньковецькі обряди» та примушування до них священників дійшли до Синоду, який заборонив православним брати в них участь. Однак Мархоцький не зважав на заборони. Тож у 1816 році в Миньківці зайшли поліція й військо. Власника маєтку силоміць доправили до Кам’янця-Подільського для пояснень. Розслідувала справу спеціальна комісія. Але Мархоцький, якого кілька разів допитували, двічі заарештовували (у 1817 і 1819 рр.), надалі проводив свої свята.

1818 року Мархоцький дізнався про незапланований приїзд до Кам’янця імператора Олександра І і вирішив виклопотати собі аудиєнцію. 18 квітня 1818 р. імператор  виїхав з Варшави і вирушив дорогою через Пиляву, Замостя, Григорівку. Прибув до Кам’янця пізно вночі 24 квітня. Його зустрів подільський губернатор – герой Бородинської битви Олексій Михайлович Бахметьєв. 26 квітня імператор Олександр І у супроводі Бесса­рабського намісника, а ним був той самий О. Бахметьев, виїхав до Кишинева. Шлях пролягав через Дунаївці, Миньківці, Нову Ушицю, Могилів-Подільський, Оргіїв. Граф Мархоцький наказав при в’їзді до Миньківців спо­рудити тріумфальну арку, прикрасивши її гірляндами, квітами, різнокольоровими ліхтарями. Коли кортеж імператора наблизився, карету Олександра І зупинила сім’я графа і сам старий Ігнатій з дванадцятьма стар­цями. Вітальні вшанування імператора були довгими, ка­рету імператора євреї і міщани вкотили у містечко. Про­цесія потрапила на майдан, прикрашений гірляндами, квітами, ліхтарями. Лиш імператор вступив на килим, розстелений на шляху, як спалахнув фейерверк.

Олександр І був вражений такою зустріччю і вирішив оглянути “Миньковецьку державу”. Цар оглянув будови містечка: храми, готель, лікарню, заїжджий двір, екіпажну і суконну фабрики, папірню, цегельно-черепичний і чимбарний заводи. Від усього побачено він був надто вра­жений. Коли Мархоцький попросив для себе аудієнції, імператор прийняв його і вони виїхали разом до Отрокова.   Олександр І довго розмовляв з Мархоцьким, після чого звелів дати старому дивакові спокій. Відтоді певний час власті вже не чинили перешкод ні святкуванню свята Церери, ні виголошенню проповідей у костьолах і церквах.

У 1821 році він був втретє, тепер уже на півтора року, ув’язнений у Кам’янці-Подільському. Проти Мархоцького були висунуті нові звинувачення в тому, що він присягою зобов’язує селян не визнавати жодної влади, окрім місцевої, і створює небезпеку бунту. Від довічного ув’язнення, великого штрафу та заборони управляти маєтками Мархоцького нібито врятувало клопотання миньковецьких селян і євреїв до російського імператора Олександра І про звільнення їхнього пана, «якого місцева влада незаконно переслідує хіба за те тільки, що є батьком, а не дідичем своїх підданих». Ігнатій Мархоцький був звільнений за наказом імператора у серпні 1822 року. На честь цієї події він організував за участю православного духовенства тріумфальні урочистості й наказав покласти в полі камінь у пам’ять про «перемогу Мудрості та Правди над злістю та дурістю». 

В останні роки свого життя Ігнатій пе­редає управління державою синові Каролю, а сам осе­ляється в спеціально збудованій хаті. Цей етап свого життя він назвав “погодженням з природою і поворотом до властивого стану людини”. У вересні 1827 р. сімдесятитрьохлітній граф помирає.

У довгому, витриманому у помпезному стилі, заповіті Ігнатій Мархоцький згадував, що він будував дороги, підтримував торгівлю, допомагав розвитку промисловості, ввів самоуправління, друкував книги, навчав людей, звільнив їх від кріпосного права і т.п. Він вимагав від дітей, щоб вони зберігали любов до релігії і вітчизни, підтримували заведені ним порядки

Основна частина Миньковецької держави перейшла у володіння єдиного сина Мархоцького — Кароля (народився 1 грудня 1794 р. в Отрокові, помер 25 жовтня 1881 року в Одесі).

Кароль, вихований на ідеях французьких просві­тителів, брав активну участь у діяльності масонської ложі “Озіріс до полум‘яної зорі”, що діяла в 1818–1822 рр. в Кам’янці-Подільському та інших таємних організацій. За це у 1826 р. він був інтернований у Білостоці. Під час польського так званого Листопадового повстання (1830-31 pp.) в лютому 1831 р. утворилося Подільське патріотичне товариство, яке готувало повстання в краї. Кароль Мархоцький керів­никами організації був призначений організатором повстання в Ушицькому повіті. Один із дослідників стверджує, що Кароль служив у званні майора у війську польських повстанців. Після придушення повстання Ка­роль Мархоцький був висланий спершу до Курська, а потім на заслання до Сибіру, де провів близько деся­тиліття.

Після польського повстання 1830-31 рр. російський уряд конфісковував володіння найбільш активних опозиціонерів. Так і миньковецькі володіння переходять до держави, але не повністю — Антонівка, Отроків і Тимків за судовим вироком перейшли таки до Владислава Стадницького – внука грізного противника Ігнатія Мархоцького.

Помер Правитель самопроголошеної держави у вересні 1827 року і був похований у збудованому ним родинному мавзолеї, від якого, як і від більшості споруджених графом будівель, до наших часів нічого не залишилося. Після смерті «Миньковецьку державу» успадкував його син, але вже у 1831 році маєток було конфісковано.

На вшанування пам’яті Ігнатія Мархоцького з 2008 року в селі Отроків на Хмельниччині проводиться етнофутуристичний «Фестиваль Отроків».

То чи був Ігнаций Сцибор-Мархоцький масоном? Впевнений, що так.

ЧЕРНОВИКИ:

Містечко Миньківці (також мало назву Михайлопіль) згадується з ХVІ-го сторіччя. У цій місцевості шляхтич Адам Станіславський збудував маленьку фортецю. Із плином часу він виклопотав право містечка на магдебурію. Це містечко було вкрай бідне та малонаселене, складалось із не більше сотні селянських дворів. Ярмар­кових привілеїв Миньківці не мали, а тому вся торгівля зосере­дилась у кількох єврейських крамничках.

У кінці XVIII сторіччя маєток у містечку Миньківці з око­лицями, що в Ушицькому повіті (частина території сучасного Дунаєвецького та Новоушицького районів) придбав шляхтич Войцех Сцібор-Мархоцький.

Бездітний Войцех став опікуном для дітей брата – трьох сестер та двох братів. Із двох братів пан Войцех міг розраховувати лише на одного, що той буде його спадкоємцем та з честю підтримає достоїнства роду, оскільки інший став священиком.

Не зважаючи на старанне виховання, Ігнатій, так зважся племінник, кар’єри у Варшаві не зробив. Чотири роки служив у армії пруського короля. За цей час Ігнатій дослужився до чину майора і не тільки загартував свій дух і тіло, але й встиг вивчити німецьку та французьку мови, римське право та античну літературу.

Поділяв погляди передових мислителів свого часу, чим викликав невдоволення свого дядька. Мало того, без дозволу останнього одружився з незнатною, незаможною дівчиною без зв’язків у суспільстві й взагалі не виявляв схильності слідувати вказівкам глави сімейства. Тому Войцех Мархоцький ставився до свого племінника більш ніж прохолодно. Дійшло навіть до скандальних сварок між ними.

У внесеному до актової книги Кам’янецького міського суду заповіті глава сімейства висловився, що після своєї смерті усю нерухомість передає у пожиттєве користування дружині, а потім – вона повинна перейти до племінника Ігнатія Мархоцького, хоча він не зовсім заслуговує на подібне розпорядження з причин створення племінником йому багатьох неприємностей. У свою чергу, взнавши про зміст та вирази заповіту, племінник подав до того ж суду маніфест зі скаргою на переслідування невинного спадкоємця. Будучи уже при смерті, старий Мархоцький негайно розпорядився надіслати контр-маніфест, в якому знову повторює свої скарги.

Невідомо чим би скінчилась курйозна полеміка, якщо б не помер Войцех Мархоцький. Вдова пережила чоловіка зовсім недовго і у 1790 році Миньковецький Ключ (місцева назва маєтку) разом із навколишніми селами Мислиборж, Заріччя, Городище, Катеринівка, Антонівка, Кружківці, Ластенії, Отроків, Остої, Хапанівка, Притулія, Тимків, Побуйна, Побуянка, Старик, Сивороги, Сцибори та селом Сеферівка, що поблизу міста Бар, отримують нового власника — Ігнатія Сцібор-Мархоцького, колишнього майора, якого сучасники описували як великого дивака.

І от на фоні панування жорстокого поміщицтва Ігнатій Мархоцький, в силу твердого норовливого і авантюрного характеру, величезної творчої енергії та амбітності заявив протест проти розподілу Польщі, встановивши прикордонні стовпи, що відділяли ним створену “Миньковецьку державу” від Російської. Не чекаючи розпоряджень зверху щодо звільнення селян від кріпосницької залежності, самочинно, з власного розсуду, подарував своїм селянам волю. Це можна було розцінити як жарт, якби він не тривав понад тридцять років.

Прийняття спадщини спонукало екс-майора врегулювати на власне розуміння суспільні відносини у підвладних землях. І, як наслідок, Мархоцький зайнявся законотворчістю. Збереглися відомості про наступні його закони: “Основні закони держави”, “Договір пана з підданими землеробами”, “Закони м. Миньковець”, “Привілеї фінансів”, “Шляхетське право”, “Устави про устрій наслідних володінь”.

Зокрема, складені Мархоцьким та проголошені своєму народові 1 січня 1792 року “Закони м. Миньківці” складались із 12 розділів. Названий документ Мархоцький починав із пере­рахувань усіх своїх титулів.

У першій главі “Законів” він оголошував своїм народам, що власник, визнаючи вигоди від благодійного впливу міст, маючи бажання сприяти процвітанню містечка Миньківці, вирішив надати йому пільги.

При цьому він відмовлявся від стягнення з міщан на свою користь будь-яких платежів, крім податку – “чиншової плати” із землі, який не підлягав збільшенню у подальшому.

Становищу міщан у містечку Миньківці присвячена друга глава, в якій йшлось про переваги міщан, яким дарувалась свобода віросповідання із повним зрівнянням у правах послідовників усіх християнських релігій. Міщанам надавалась свобода торгівлі і промислів, а також зменшувалась військова квартирна повинність.

Третя глава передбачала провадження над міщанами суду, де суддями будуть виборні із їх середовища особи.

У наступній главі оголошувалось про встановлення міського магістрату і про його склад. Членами магістрату могли бути у подальшому лише грамотні особи із місцевого міщанського середовища. На перший час ця умова була обов’язкова лише для голови магістрату та писаря. Всі члени магістрату обирались жителями й затверджувались адміністрацією поміщика. Вста­новлювався ступінь та межі влади магістрату. Визначались також переваги цієї влади.

Окрема глава “Законів” була присвячена євреям. Зокрема, євреям дарувалось право селитися в Миньківцях поряд із християнами і дарувалась повна свобода торгівлі та пропінації, але не ремесел. Із останніх їм дозволено займатись лише тими, котрі необхідні для задоволення потреб одновірців.

Право затвердження рабина було надано власнику і від нього також залежало надання дозволу і регламентації єврейських релігійних братств. Від євреїв вимагалось, щоб вони не ухилялись від перепису.

Шість глав присвячені ремісничим цехам та регламентації їх діяльності.

Основи вірного розуміння історичних заслуг Мархоцького закладені в ідеях, які були спрямовані на закріплення усталених високоморальних форм поведінки, навичок, понять, всього, що утворює кістяк здорової громади. Орієнтирами життєдіяльності гро­мади, її духовно-моральними нормами, що забезпечували суспільну єдність, була глибока свідомість Мархоцького в тому, що відносини між членами громади повинні базуватись, за твердженням остан­нього, на: “… чести, добродетели, разуме, истине, труде, порядке, науке…” (з рапорту Мархоцького в Подільське Губернське Прав­ління, ДАХмО, с. 39, фонд 227, оп. 1, т. 1, № 825).

Екс-майор вважав, що він, подібно правителю, володіє перевагами, які належали у той час урядовій владі як-то: встановлення податків, друкування грошей, влаштування суду, утримання озброєної міліції, організація церковної та шкільної справи і тому подібне. З точки зору тодішнього західноєвропейського законодавства це не виглядало не властивим.

Домагання на користування подібними правами з переміною політичного клімату втратило своє юридичне значення та йшло всупереч вимог нової російської влади і доставляло Ігнатію Мархоцькому багато клопоту та неприємностей, навіть не зважаючи на поблажливе ставлення до нього сучасної йому губернської адміністрації, яка, у більшій частині, складалась із його земляків та знала його як великого дивака.

Вихований на засадах філософського руху XVIII століття, Мархоцький у своїй свідомості не міг відкинути вимоги цього руху.

Необхідно відмітити, що Мархоцький дотримувався наданої російському уряду присяги, виказував безумовну повагу до особи монарха та вимагав від своєї адміністрації, щоб усі розпорядження урядових властей виконувались в точності. Втім, на цьому закінчувались його зобов’язання перед урядом Російської імперії.

У своїй вотчині він вважав себе, а не будь-кого іншого, роз­порядником. Вимоги поліції чи якого-небудь іншого урядового органу були, на його думку, обов’язкові у його володіннях лише тому, що були санкціоновані його бажанням.

Показовим є приклад, що зафіксований у адресованому По­дільському цивільному губернаторові рапорті станового пристава Короленка від 15 серпня 1815 року (в різних першоджерелах про Короленка згадувалось як про земського комісара, урядника, ста­нового пристава). У ньому останній повідомив, що з метою пере­шкоджання проведення Мархоцький свята на честь богині Церери, запропонував йому (Мархоцькому) розпустити людей, щоб запо­бігти залученню козаків для розгону натовпу. Але, коли Королен­ко став пропонувати це, то він: “неистовым голосом закричал, что не только правительство, но и сам император не может указывать ему в его имении что делать… И в таком состоянии, когда начал ругать первоначально архиепископа Иоанникия, а потом его высокопревосходительство господина Подольского военного губер­натора, Ваше сиятельство и губернское правление самыми гнус­ными словами, то я не могши сего перенести сказал ему, что все сии названия одному Мархоцкому могут быть приличны, а не на­чальникам, установленным от Императора” (с. 2, фонд 227, опис 1, т. 1, справа 825). Наслідком такого діалогу між Мархоцький і Короленком став арешт останнього. Його арешт був здійснений чотирма підлеглими графу козаками.

За подібні дії влада притягувала Мархоцького до від­повідальності.

У матеріалах кримінальної справи “Об аресте помещика Игнатия Мархоцького за неподчинение власти и наложение опеки над его имуществом” (Ф. 227; оп. 1; т. 1; № 825) зафіксовано, що коли, з метою перешкоджання проведення свята богині Церери, прибула частина ескадрону другого Українського козачого регулярного полку під командуванням ротмістра Терпіловського (за різними даними їх було 100 або 150), то Мархоцький направив до козаків посланця зі словами, що козаків він буде бити нещадно, а з офіцерами зробить те саме, що перед цим зробив із урядником (Короленко).

За свідченням людей з оточення Мархоцького, у сутичці загинули 2 козаки із “війська” графа.

Засідатель Ушицького нижнього земського суду Ржешопський, який проводив арешт Мархоцького, у рапорті спростовує свідчення про вбивство козаками ескадрону другого українського козачого регулярного полку двох підлеглих вказаному поміщику людей.

Переписна із урядовими установами фіксувалась і заносилась в особливе відділення власного архіву, що призначався для іноземних зносин.

Щоб для підлеглих були більш помітні подібні відношення, Мархоцький розпорядився навіть, як вказувалось вище, від­межувати свої володіння прикордонними стовпами, на яких красувався дивний напис: “Granica Panstva Minkowetskogo od Panstwa Rossyjskiedo “

На схилі літ Мархоцький помирився з єпископом Мацкевичем і навіть попросив затвердити його ксьонд­зом, мотивуючи це тим, що з дитинства у нього було покликання до духовного сану. Єпископ відхилив його намагання, але лише з великим трудом удалося пере­конати графа, що похилий вік перешкоджатиме йому виконувати ті обов’язки, які покладаються на священ­нослужителів.